Кінець «історичних переваг» і спокуса зняти вершкиЧастина IIIТретій важливий елемент нинішньої амери…
Частина III
Третій важливий елемент нинішньої американської зовнішньополітичної практики — це переконання, що великі історичні «переваги» американської сили вичерпалися, а світ вступає в значно жорсткішу фазу конкуренції.
Це переконання не є хибним. Але вирішальне значення мають не самі діагнози, а висновки, які з них робляться.
Протягом десятиліть США діяли в умовах, які були радше винятком, ніж нормою. Після 1945 року Америка мала промислову перевагу на тлі зруйнованих економік конкурентів. У часи холодної війни вона очолювала союзи, члени яких екзистенційно залежали від американських гарантій безпеки. Після 1991 року — користувалася унікальним «однополярним моментом», маючи майже необмежену свободу маневру. Глобалізація ж розгорталася на американських умовах: долар у центрі, стандарти — американські, фінанси й технології — теж.
Жодна з цих умов не була вічною. Світ відновився, конкуренція повернулася, технології поширилися. Усвідомлення того, що епоха «легкої гегемонії» завершилася, саме по собі є раціональним.
Менш раціональним є те, як саме це усвідомлення трансформується в політику.
Перед будь-якою провідною державою в такій ситуації стоїть базовий вибір. Один шлях — це створення передумов для нових переваг, оновлення, інвестиції в інституції, людський капітал, союзницькі механізми, зменшення внутрішніх проблем, не забуваючи про використання та де можливо збереження або й зміцнення наявних переваг та важелів впливу. Інший — це, виходячи з припущення, що «золоті роки» позаду, намагатися монетизувати накопичену силу тут і зараз, підвищуючи ціну доступу, переглядаючи зобов’язання і конвертуючи стратегічні позиції у швидкі вигоди.
Нинішня практика дедалі більше нагадує саме другий підхід.
Гарантії безпеки все частіше описуються не як інструмент посилення американського впливу, а як недооцінена послуга, за яку потрібно терміново доплатити. Союзи починають виглядати не як актив, а як стаття витрат. Для держав, що реально залежать від американської безпеки, зокрема в Європі, це означає принципову зміну правил гри: безпека стає умовною, переглядною і, в разі потреби, предметом торгу.
Інституційний капітал, накопичений десятиліттями, дедалі частіше витрачається, а не реінвестується. Вихід з міжнародних організацій, кліматичних і торговельних режимів подається як прояв суверенітету й «прагматизму», навіть якщо ці інституції раніше працювали як важелі американського впливу. Жодним чином не хочу заперечити, що в більшості цих організацій та механізмів накопичилася маса проблем, ефективність їх діяльності та ресурсів, які на них витрачаються переважно низька, значна частина фактично перетворилася на на заскорузлу синекуру без відповідальності, що здебільшого працює як механізм самовідтворення міжнародної бюрократії. Але проста логіка: якщо інструмент не дає миттєвого результату, його можна відкласти чи ігнорувати, не дасть позитивного результату.
На геополітичному рівні простежується та сама тенденція. Стратегічні позиції дедалі частіше трактуються як активи, які доцільно використати зараз, поки вони ще мають високу цінність і можуть бути використані як важіль впливу.
У сукупності це нагадує поведінку великої корпорації, яка вирішила, що її пік позаду. Вона може ще певний час демонструвати сильні показники, скорочуючи інвестиції в майбутнє, агресивно монетизуючи бренд і перекладаючи ризики на партнерів. Зовні все виглядає ефективно. Стратегічно — це повільне проїдання накопичень.
Для політиків важливо де короткострокова сила — гучна, видима, така, що добре виглядає в заявах. А де франшиза впливу — мережа довіри, правил і очікувань, які змушують інших добровільно підлаштовуватися під твою систему. Саме друга категорія десятиліттями була ключовим активом США.
Якщо виходити з того, що «бонуси закінчилися» і залишилося лише зняти вершки, то проблема не в ослабленні Америки. Проблема в тому, що ослаблення може стати наслідком обраної стратегії.