Правда про ядерну зброю, яку не люблять говорити вголосЯдерні балістичні ракети — це не зброя бою. В…

Правда про ядерну зброю, яку не люблять говорити вголос

Ядерні балістичні ракети — це не зброя бою. Врешті це зброя, яку хочуть мати не для того, щоб напасти, а щоб бути впевненими, що не нападуть на тебе. Але насправді ж це зброя завершення історії.

Її ніколи не створювали для перемоги, бо після неї немає кому перемагати. У логіці міжконтинентальної ракети немає “влучити точно” — є лише “долетіти хоч кудись”. Ядерна боєголовка не працює з об’єктами, вона працює з реальністю. Військові бази, міста, промислові зони — це вже другорядні декорації. Тому ядерна зброя не є аргументом сили. Вона є аргументом безглуздя, після якого будь-яка розмова про війну втрачає сенс.

Саме тут і ламається міф стримування. Бо стримування можливе лише там, де є раціональний вибір і слово “після”. У ядерної зброї цього “після” не існує. І тому спроби на кшталт “Орешніка” — це не провал інженерів, а межа самої концепції. Якщо там неядерна боєголовка — він не працює, бо фізика не пробачає. Якщо ядерна — це звичайна міжконтинентальна ракета зі спадку холодної війни, без нової логіки й без нового сенсу. Не прорив, а архів який накритий товстим шаром пилу.

І ось тут найболючіше, і найгірше.

Технологічна військова революція вже відбулася — не в шахтах і не на парадах, а в українських цехах, гаражах, на колінах і в окопах. Там, де люди змінювали саму логіку війни, а не її обгортку, тому що є мета, вижити і бути з омріяною свободою. Це і є справжнє стримання XXI століття — не через страх фіналу, а через неможливість легкої перемоги.

Але ми вперлися в стелю власних державних бажань: замість об’єднання зусиль — конкуренція, замість трансферу — контроль, замість масштабування — внутрішня боротьба за “єдині правильні руки”. У результаті наші ідеї копіює ворог і масштабує швидше, ніж ми самі, а ми пояснюємо собі, що так і має бути.

Насправді ж потрібне інше: нерегульований державою трансфер технологій у межах прозорих правил між партнерами, де держава не керує процесом, а створює умови. Бо якщо ми говоримо про об’єднання з Європою, то це не про дозволи й контроль — це про довіру, синхронізацію й швидкість.

Інакше революція, яку ми вже зробили, так і залишиться шансом, яким скористається хтось інший.