By Belkorpus Ще якихось півроку тому переважна більшість українських співрозмовників (не кажучи про закордонних) не вірили, що військові контингенти країн-членів НАТО в принципі можуть бути присутніми на українській землі та ще й в осяжній перспективі. Коли розповідала, що саме над цим працюємо передусім з французькими, а згодом і з британськими колегами, на обличчі деяких з них читалась в кращому випадку зневірлива посмішка, у гіршому – віддзеркалювалось бажання зробити характерний жест з прокручуванням рукою біля скроні. Але сьогодні, коли військові Франції та Британії – країн, котрій від початку вбачались двигуном і місії, і загалом нашого концепту “коаліції рішучих” – зустрічаються з українськими партнерами, аби обговорити конкретні параметри місії, українці вже не лише сприймають такий контингент як щось абсолютно належне, але й висувають довгий список вимог, які в сухому залишку і зрозумілою мовою зводяться до того, щоб “відразу зайшло дуже багато, з дружніх країн, могли дати достойну відсіч русні, і українським військам було дійсно помічними, а не “плутались під ногами”.
Чимало таких вимог є абсолютно справедливими. Деякі з них так само фігурують у напрацьованих в Центрі “Нова Європа” параметрах, які ми не втомлюємось проговорювати з закордонними партнерами в рамках дискусій про проміжні гарантії безпеки.
Якщо дуже стисло і коротко, то варто було б фокусувати увагу, зокрема, на наступних елементах:
– мандат цієї місії має бути такий, щоб вона дійсно могла стати Місією стримування, а не беззубим миротворчим контингентом ООН. Тобто, боєздатною та озброєною на такому рівні, аби позбавити Путіна бажання перевіряти її на міцність не лише в психологічному, але й у військовому сенсі
– місія обовʼязково має бути багатовимірною – на землі, повітрі та в морі. Якщо за автомобільною аналогією, то своєрідним “Мерседесом”, трьохвимірне лого якого якраз і означає ці три стихії. Тобто, має бути і наземний контингент, і повітряний щит з повітряним патрулюванням та достатніми засобами ППО, і відповідна морська складова. Чим масштабніша присутність наземного контингенту, тим більше можливостей для створення відповідного повітряного щита.
-ядром місії мають бути Франція та Британія, інші країни – спроможні і досвідчені в таких справах країни-члени НАТО, ціннісні партнери на кшталт Австралії, але не сателіти РФ, які в разі атаки потенційно спроможні ще й “ворота” відчинити для російської армії. Підтримка США потрібна і, на моє глибоке переконання, й надалі можлива (не вірте тим, хто каже зворотнє). Навіть якщо не йдеться про безпосередню залученість американських військових та американських коштів.
-географія розміщення – максимально наближена до джерел загроз з російського боку. Якщо ця місія буде розміщена у Чернівцях чи у Львові, то це вже буде місія стримування Росії проти нападу на Румунію чи Польщу, а не повторної атаки на Україну.
-розмір має значення, і, звісно, потрібно продовжувати з партнерами розмови про те, щоб кількість військових в ідеалі не мала б бути меншою, аніж було в місії KFOR в Косові (близько 50 тис військових) з огляду на розмір самої України та рівня загроз, які в різних формах йтимуть від РФ. З іншого боку, не варто забувати, що основною силою та опорою залишатиметься власне українська армія, і саме її потрібно посилювати. Тому не варто драматизувати, якщо це не буде відразу контингент з максимально бажаною для нас цифрою, головне – зробити перший крок. Причому, бажано, не чекаючи власне “всеохопного перемирʼя”. Не варто забувати, що у свій час військова присутність у Вʼєтнамі починалась з 900 американських інструкторів. Місія ISAF в Афганістані – з близько 5000 військових.
Звісно, це далеко не вичерпний перелік необхідних параметрів. Не всі з них варто проговорювати публічно. Але якщо більшість з них буде врахована, така місія поруч зі збереженням і посиланням військової підтримки збройних сил та нарощуванням інвестицій в нашу оборонку, може стати одним з важливих геймченджерів у завершенні війни.