Північний компонент цієї системи вже частково існує, але потребує радикального поглиблення. Співпрац…

Північний компонент цієї системи вже частково існує, але потребує радикального поглиблення. Співпраця зі Швецією, Норвегією, Данією, країнами Балтії та Фінляндією має перейти з рівня політичної солідарності на рівень спільної проекції сили. Йдеться про інтеграцію оборонних індустрій, стандартизацію озброєнь, спільні програми розробки безпілотних систем і створення єдиного технологічного простору. Перехід від політичних декларацій до глибинної інтеграції ВПК (стандартизація, дрони, спільне виробництво) створить матеріальну базу осі Північ-Південь та сформує технологічну взаємозалежність, яка є значно міцнішою за дипломатичні домовленості та ситуативні інтереси.

Південний напрямок є ключем до масштабування цієї системи. Особливе місце у цій конструкції займає Туреччина, яка, подібно до Османської Порти минулих століть, залишається незамінною і водночас непередбачуваною. Вона не є союзником у звичному розумінні, але й не може бути відкинута як противник, оскільки контролює протоку між Чорним і Середземним морями. У випадку Туреччини політика повинна виходити не з уявлення про належне, а з прийняття реального. Туреччина є фактом, і цей факт задає межі можливого для України.

Її не можна ані обійти, ані підпорядкувати. Але її можна інтегрувати у баланс інтересів. Туреччина прагне регіонального лідерства, і це прагнення створює точку дотику. Українська стратегія має не протистояти цьому імпульсу, а спрямовувати його у конструкцію, де обидві сторони отримують вигоду від спільного контролю над транспортними потоками через Чорне море. Туреччина також є ключем України до Близького Сходу, де відкривається можливість поєднання продовольства, безпеки і капіталу. Створення конструкції, де Анкара отримує економічну чи логістичну вигоду від співпраці з сильним Києвом, перетворює потенційного конкурента на ситуативного партнера.

Особливого значення набуває питання енергетичних маршрутів. Потенційні коридори, що з’єднують Перську затоку з Європою через Сиріюта Туреччину, відкривають можливість створення альтернативи російським шляхам постачання. Участь України (як технологічного партнера, безпекового гаранта чи навіть інвестора в Сирії) дозволяє їй вбудуватися у критичну інфраструктуру, від якої залежить енергетична стабільність Європи. Це прямо впливає на динаміку співпраці Європи з Росією та Китаєм, адже якщо існує надійна альтернатива, залежність від східного напрямку постачання енергоджерел на Захід поступово втрачає сенс.

Капітал рухається не за ідеями, а за безпекою і прибутком. Україна повинна запропонувати модель, у якій інвестиції будуть прив’язані до фізичної інфраструктури і захищені її власними військовими можливостями. Це створить довіру, що поєднає економіку та безпеку у єдине цілим. Протидія вісі Схід–Захід відбувається не через її руйнування, а через її поступове витіснення. Якщо енергетичні потоки йдуть з Півдня, якщо продовольчі потоки проходять через Україну, якщо безпекові технології інтегрують Північ і Південь у єдину систему, тоді горизонтальна вісь втратить свою функцію. Росія, чи її залишки, будуть ізольовані або втратять значення для ЄС. Європа у такій ситуації робитиме вибір не між політичними деклараціями, а між різними системами забезпечення власного існування, який визначатиметься раціональністю. Якщо Європа задовольнятиме свої життєві потреби через вертикальну вісь, залежність від горизонтальної вісісі (Росія-Європа) атрофується природним чином. Капітал завжди йде шляхом найменшого опору та максимальної захищеності.

Щоб зробити вертикаль Північ-Південь привабливішою за існуючі маршрути, Україна не може покладатися на класичні ліберальні інструменти залучення інвестицій (на кшталт “покращення інвестиційного клімату” чи “верховенства права” у європейському розумінні). В умовах перманентної екзистенційної загрози вони не працюють. Первинне накопичення капіталу та технологічний ривок мають спиратися на жорсткий державний прагматизм, неомеркантилізм та капіталізацію війни.