Держава, яка розташована на перетині великих просторів і не має сильної суб’єктності, приречена стат…
Середньовічна доба містить найбільш чистий приклад цього твердження. Йдеться про контроль потоків на шляху “із варягів у греки”. Контроль транзиту між Балтикою і Візантійською імперією створював економічну і політичну гравітацію, яка робила Київ потужним центром, навколо которого утворилася середньовічна українська держава як інструмент упорядкування ресурсів. Коли ж південний полюс цієї вісі (Візантія) занепав, зникла структура обміну, яка наповнювала її змістом. Простір лишився, але втратив сенс, а разом із ним і політичну форму. Із послабленням осі Північ-Південь Україна миттєво була роздерта по вісі Схід-Захід.
Спроба Івана Мазепи відновити північно-південну вісь у ранньомодерну добу була конструкцією, спрямованою проти зростаючої сили Московії. Союз із Шведською імперією та одночасна орієнтація на південні сили не були органічним поверненням до “меридіанної осі”. Вони були раціональною, але вимушеною комбінацією, що мала компенсувати дефіцит власної сили. У цьому сенсі Мазепа діяв із гандікапом, оскільки той, хто спирається на чужу силу, демонструє власну слабкість. Провал цієї конструкції виявив не так хибність самої ідеї відновлення вісі Північ-Південь, як її залежність від суб’єкта, здатного її утримувати. Вісь існує лише там, де є воля і сила, що надають їй реальності.
У ХХ столітті Юрій Липа надав цій інтуїції завершеної форми, сформулювавши “чорноморську доктрину”. Його заслуга полягає в тому, що він перевів історичний досвід у площину концептуального мислення. Проте у нього була характерна хиба, оскільки аналітична модель почала сприйматися як реальність. Чорне море Липи постає як “внутрішнє море”, яке нібито природно консолідує простір довкола України. Насправді ж цей простір є полем перманентного суперництва, де перетинаються інтереси кількох центрів сили, і тому він ближчий до гоббсівського стану напруженої рівноваги, ніж до гармонійної єдності. Чорне море виступає порогом, за яким починається зона складної взаємодії.
Категорія вісі є наближеним описом глибшого процесу. Йдеться не про геометрію простору, а про контроль над потоками, які його наповнюють. Україна може існувати як стабільна політична форма лише за умови, що вона не дозволяє перетворити себе на транзитне поле чужих сил по вісі Схід–Захід і водночас здатна інтегрувати або принаймні регулювати рух ресурсів між Північчю і Півднем. У цьому сенсі її метою є не гегемонія, яка передбачає надмірне розширення і неминуче виснаження, а встановлення контролю над самими умовами руху, над тими невидимими нитками, які зшивають простір у єдину систему.
Сильна Україна визначає правила руху транспортними вузлами. Слабка ж стає місцем, де ці правила визначають інші. Слабка Україна розчиняється у просторі Схід–Захід, перетворюючись на транзитне поле перетину інтересів чужих імперій. Сильна Україна нав’язує простору іншу динаміку, підпорядковуючи його власним інтересам.
Сучасна стратегія України повинна виходити з цього розуміння та розгортатися у двох взаємопов’язаних напрямах – конструювання меридіанної системи Північ–Південь і поступове знецінення вісі Схід–Захід. Мова йде не про блокування у прямому сенсі, а про створення альтернативи, в якій горизонтальна вісь Схід-Захід стане економічно, енергетично і безпеково невигідною.
Те, що виглядає як відновлення осі Північ-Південь, насправді є значно складнішою конфігурацією. Взаємодія з північними державами є результатом розрахунку. Їхня безпека безпосередньо залежить від стійкості українського простору. Це не вісь у класичному сенсі, а скоріше кластер інтересів, об’єднаних спільною загрозою.