Цей аргумент здається тверезим, тому його варто перевірити до кінця. Якщо питання справді в грошах, то треба порахувати не лише, скільки коштує квиток. Треба зрозуміти, що саме за нього купують. І тут виявляється несподіване: за своєю економічною природою НАТО – зовсім не клуб багатих. Це парасолька. А найкраще це доводить найменш мілітаризована країна Альянсу.
Ісландія – член-засновник НАТО з 1949 року і водночас єдиний член Альянсу без постійної армії. У неї немає ні сухопутних військ, ні флоту, ні авіації. Після того як 2006 року американські військові залишили базу в Кефлавіку, Ісландія виконує свої зобов’язання тим, що приймає в себе місії повітряного патрулювання. Цікаво, як це влаштовано на практиці. Берегова охорона, яка підпорядкована міністерству юстиції, обслуговує 4 радарні станції і центр управління в Кефлавіку. Ці радари, як пояснює Повітряне командування НАТО, передають картину неба в інтегровану систему протиповітряної оборони Альянсу. А винищувачі прилітають від союзників. Наприклад, норвезькі льотчики регулярно патрулюють ісландське небо по 3-4 тижні, і роблять це від імені НАТО, бо власної авіації в Ісландії немає.
Тобто небо Ісландії охороняють чужі пілоти на чужих літаках. Сама Ісландія дає радари, аеродром і головне – своє розташування. Острів лежить посеред Північної Атлантики, на шляху, яким колись радянські підводні човни виходили в океан. Отже, її внесок у спільну оборону – це географія. І навіть після саміту в Гаазі, де союзники записали собі 5% ВВП на оборону до 2035 року, ісландський уряд пообіцяв довести до 1,5% ВВП лише витрати, пов’язані з безпекою. Жодних 3,5% на “жорстку” оборону, бо обороняти нема ким і нема чим.
Саме так парасолька і мала працювати. Щоб зрозуміти, чому це розумно, треба чесно сказати, що таке армія для економіки. Армія – це чорна діра. У мирний час вона нічого не виробляє, а лише споживає. Танки старіють, набої виходять із терміну придатності, пальне згоряє на навчаннях, зарплати платять щомісяця. І найнеприємніше: ефективність цих грошей неможливо перевірити, поки не почнеться війна. А коли війна починається, витрати стає неможливо перевірити взагалі. Колективна оборона придумана саме для того, щоб не кидати в цю діру більше, ніж потрібно. Це страхування: ризик розкладається на всіх, і кожен платить менше, ніж платив би наодинці. Сплатив свою частку – і звільнився від необхідності утримувати надвитратну армію. Ось у чому розкіш членства в НАТО. Це право не тримати армію, яку ти б не витягнув сам.
Але ця модель не працює. Причина банальна: за розкіш платять не всі. 2025 рік став першим, коли всі союзники, крім Ісландії, досягли старої планки в 2% ВВП. Звучить як перемога, поки не подивишся уважніше. Половина Альянсу, 16 країн, ледь переступила цей поріг, а США, за даними річного звіту НАТО, досі забезпечують близько 60% усіх оборонних витрат Альянсу. Італія, наприклад, за один рік “виросла” з 1,52% до 2,01% ВВП, і помітити ці нові 50% у вигляді нових бригад ніхто не встиг. Іспанія пішла ще далі. Ще 2024 року вона витрачала на оборону 1,24% ВВП. А перед Гаазою прем’єр Педро Санчес домовився з НАТО, що Іспанію виключать із цілі 5%, і пообіцяв утримуватися на рівні 2,1%. При цьому він запевнив, що вага і легітимність Іспанії в Альянсі лишаються незмінними.