Тобто стратегічна мета Китаю — посилити роль юаня як глобальної резервної валюти, використовуючи свою гнучкість у валютній політиці (зокрема можливість девальвації), тоді як США, навпаки, обмежені необхідністю підтримувати стабільність долара?
Так, Китай цього прагне.
Він проводить політику інтернаціоналізації юаня — вона така повзуча, не завжди помітна, але системна.
І тут дуже влучно підмічено щодо конкурентних умов.
Американці самі про це говорять: через те, що долар є світовою резервною валютою, вони не можуть «гратися» з девальвацією.
Їхнє завдання — підтримувати стабільність. А Китай, навпаки, довгий час планово девальвував юань, стимулюючи свій експорт.
До речі, про це писав економіст Стів Мірен — він фактично назвав це «ахіллесовою п’ятою» США.
Бо під час кожної кризи капітал іде в долар як у «тиху гавань», що призводить до його переоцінки.
Відповідно, американський експорт стає менш конкурентним, тоді як країни зі слабшими валютами отримують перевагу.
Це, зокрема, вплинуло на кризу індустріального «іржавого поясу» США.
Що потрібно Китаю, щоб юань став резервною валютою?
Фактично — створити власну світсистему.
Тобто: ядро — сам Китай; напівпериферія — країни Азії (АСЕАН); периферія — сировинні регіони, як-от Африка чи частина Латинської Америки. Китай уже це робить.
Він переносить виробництво в країни напівпериферії, а також відкриває свій внутрішній ринок для імпорту з цих країн.
Це критично важливо — бо саме так формується глобальний попит на валюту.
Адже попит на долар виник не просто так: у США найбільший фондовий ринок і один із найбільших споживчих ринків у світі.
Саме це змушує світ користуватися доларом.
Китай намагається відтворити цю модель.
Наприклад, він уже надає торгові преференції десяткам африканських країн — фактично відкриває свій ринок без мит і квот.
Це стимулює їхній розвиток і одночасно створює попит на юань.
Є конкретні приклади — як-от Ефіопія: індустріальні парки, залізниця до порту Джибуті, великі інфраструктурні проєкти — усе це реалізовано за участі Китаю.
Коли сформується глобальний попит на юань, Китай почне масштабніше розміщувати свої боргові інструменти — умовно, як США з їхніми трежеріс.
І тоді центральні банки почнуть формувати резерви вже в юанях. Цей процес уже почався — наприклад, Росія частково формує свої резерви в юанях.
Тобто Китай не просто хоче — він системно рухається до того, щоб зробити юань однією з ключових світових валют.
Однак США прийшли до цього через дві світові війни. Чи можливий подібний сценарій зараз — чи світ уникне нової світової війни?
Класична світова війна сьогодні вже неможлива.
І я б закликав відмовитися мислити за схемою XX століття. Перша світова — Австро-Угорщина напала на Сербію, Російська імперія втрутилась — почалась війна. Друга світова — Німеччина напала на Польщу, Британія і Франція оголосили війну — почалась глобальна війна.
Але зараз це не працює.
Росія напала на Україну — але Європа не оголосила війну Росії. Формально навіть Україна не оголосила війну — у нас воєнний стан.
Це вже показує, що стара логіка не діє.
Або інший приклад: Ізраїль і США атакують Іран, але Росія і Китай не вступають у війну.
Тому світові війни у класичному розумінні замінюються іншим форматом — я називаю це світ-системними війнами.
Чому світ-системними?
Бо це боротьба між двома світсистемами за глобальне домінування.
З одного боку — китайська система (з ядром, напівпериферією, периферією, власною логікою управління), з іншого — західна, яка зараз ще й внутрішньо розділена.
І ці війни відбуваються не напряму, а через проксі — різні країни, які втягнуті у конфлікти.
При цьому важливий момент: війни сьогодні не розширюються, а навпаки — локалізуються.
Якщо десь спалахує конфлікт, всі залучені гравці фактично стримують його розповсюдження.
Це виглядає як своєрідна «бульбашка внутрішнього згоряння»: конфлікт накривають умовним куполом, всередині якого підтримують високу інтенсивність — підкидають «кисень», щоб він не згас, але не дають йому вийти назовні.