Латвія фактично озвучила те, що значна частина Європи ще донедавна намагалася не формулювати прямо: …
Заява МЗС Латвії про необхідність довести оборонні витрати до 5% ВВП — це не просто політичний сигнал, а фіксація зміни підходу до самої природи безпеки. Йдеться про орієнтир довгострокового планування, який переводить оборону з площини дискусій у площину системних рішень. Латвія, яка вже вийшла на високий рівень витрат і закріплює ці підходи законодавчо, демонструє головне: війна більше не розглядається як тимчасове явище, яке можна перечекати.
Паралельно ці підходи синхронно проявляються і в інших країнах. Естонія посилює не лише оборонні, а й ударні спроможності — закупівля додаткових HIMARS та інвестиції в оборонну промисловість означають формування повноцінного інструменту стримування. Польща, своєю чергою, не обмежується оцінками ризиків, а фізично укріплює кордон із Білоруссю, виходячи з розуміння, що гібридні сценарії вже є відпрацьованою практикою.
Логічним продовженням цієї тенденції є і підхід Великобританії, яка дедалі чіткіше повертається до логіки стратегічної готовності, ближчої до періоду холодної війни, ніж до останніх десятиліть. Йдеться не про ідеологічне протистояння, а про здатність держави функціонувати в умовах тривалого конфлікту, коли під ударом можуть опинятися інфраструктура, логістика, енергетика і повсякденне життя. Це інша філософія: не уникати війни будь-якою ціною, а бути готовими жити в умовах постійного тиску.
Ці процеси поступово знаходять відображення і в риториці НАТО. Альянс дедалі чіткіше говорить про необхідність суттєвого нарощування європейських спроможностей і більшої відповідальності самих європейських держав за власну безпеку. При цьому сучасні загрози вже не сприймаються як окремі кризи — вони складаються в єдину систему, де події в Україні, Балтії чи на Близькому Сході взаємопов’язані і взаємно підсилюють одна одну.
У цьому контексті змінюється і роль України. Якщо раніше нас сприймали переважно як сторону, що потребує підтримки, то сьогодні Україна дедалі більше розглядається як джерело практичних рішень. Йдеться насамперед про досвід і технологічні напрацювання, які вже використовуються партнерами для протидії сучасним загрозам, зокрема у сфері боротьби з дронами. Фактично бойовий досвід починає інтегруватися у ширшу систему безпеки.
Це підтверджується і розвитком технологічної співпраці з європейськими країнами. Водночас не варто ідеалізувати ситуацію. Збільшення оборонних витрат у Європі означає, що кожна країна паралельно закриватиме власні вразливості — у сфері ППО, запасів озброєння, мобілізаційних ресурсів і захисту критичної інфраструктури. Конкуренція за ресурси вже почалася і лише посилюватиметься.
Саме тому для України принципово важливо не залишатися в ролі прохача, а чітко позиціонувати себе як партнера, здатного посилювати загальну безпеку. Інвестиції в український оборонно-промисловий комплекс у цьому контексті мають сприйматися не як допомога, а як раціональне рішення для самих європейських держав, які шукають швидкі та ефективні способи адаптації до нових умов.
Паралельно відбувається ще один важливий процес — оборонна тематика дедалі глибше інтегрується в економічну, технологічну та індустріальну політику ЄС. Це означає, що формується комплексний підхід, у якому безпека стає частиною загальної моделі розвитку.
По суті, заява Латвії — це не спроба сформувати нову реальність, а її фіксація. Європа, хоч і не без внутрішнього опору, вже входить у стан довготривалого протистояння, де безпека потребує системних і значних ресурсів.
І питання вже не в тому, чи потрібно збільшувати витрати на оборону. Питання в тому, хто швидше адаптується і зможе перетворити ці витрати на реальні спроможності.